Проблематика сірої свідомості

Проблема сірих у тому що у них нема проблем. Це такий каламбур, але це правда. Спробую пояснити чому.
До сірості люди приходять
не від щастя, а від горя. Путь в СІРЕ це така дорога розчарувань, горе від ума. Потрапити на цю сіру дорогу не складно, достатньо зробити одну єдину помилку у житті - спробувати у ньому, у цьому вашому житті, розібратись.
Так стало і зі мною, не знаю чорт мене смикнув за ногу чи ангел, але я ступив на цей шлях пізнання. Та захопився. Працює воно так - як система клапанів. Тільки но ти пройшов один рівень пізнання, чого завгодно.. так цей клапан захлопується та тиск тягне тебе далі, потім ще, потім ще.. Іноді зупиняєшся щоб подивитись назад, і розумієш що навіть якби і була можливість повернутись, та не хочеться.

Важко з мудрості повертатись у невігластво.

 Єдине за чим сумуєш, так це за хвилинами нерефлекторної дитячої радості, коли тебе хороше і о наслідках ти не думаєш. От навіть за цим зараз засумувати не виходить ІБО знаю як воно працює, нащо, та до чого призводить. Така халепа це ваше невимовне знання *ржу*
Одного дня пізнання всесвіту досягає критичної маси і ти.. ні, не ламаєшся, а наче перетікаєш у інший стан. Стан у якому все це що люди називають життям втрачає сенс. Нехай буде Єрихон. Стан неприємний тому нехай буде жидівське. У цьому стані, після Єрихону, у тебе відкриваються очі і ти починаєш бачити оце все, як хтось смикає за нитки щоб хтось інший щось зробив, а у того лялькаря є свій лялькар, свій Карабасбарабас. І так вони смикають один одного туди сюди, з однією єдиною ціллю - довести собі та всім іншим що вони ще живі, ще не померли.  Коли це все бачиш стає дууже сумно на душі, бо ти ж вірив, ти надіявся що за цим всим цирком ШОпіто щось є. Це мабуть саме болісне. Це мало хто витримує.

Я розумію що пишу у порожнечу, бо поки не переживеш це - усвідомити нереально, тим більше поки "бодрымосликом" біжиш за тією морквою на мотузці, та походу тягнеш візок буття. Звісно мозок буде тебе дурити, раз за разом вприскувати стимулятори. Оченятка будуть шукати щось гарне, хуй жадати вагіни, а груди дитини.. таке..

Не витримують більшість цієї нірвани, уходять із життя м'ясного. Але не ми)) Шляхів там після Єрихону цього вашого не багато, менше чим пальців на руці, а взагалі то один палець, чи в сраку чи в око вибір є)) Але один. Ну от деякі такі, як ваш покірний слуга обирають СІРЕ.
Бо обирати треба, особливо якщо вирішив не звалювати. Бо щоб ти там не знав жити якось треба, хліб життя місити. Сіре оптимально звісно, але є одне але, і тут ми повертаємось у початок. Сіре річ дууже приємна, але абсолютно не емоційна. Як би вам пояснити щоб дійшло.. Це як :
Ти камінь, а через секунду постріл і ти вже куля. Але робиться все це абсолютно спокійно і тихо. Ну типо даааа.. яаааа каааамень - ззинь якуля. І тобі пофіг куля ти чи камінь, хто на тебе насцяв, кого ти вбив, нащо ти то робив, хто та що про це думає. Все пофіг, ти просто є, тебе затишно, спокійно зовсім саму краплиночку радісно і все. І так завжди.

Але є оте одно але. Якщо ти людина та живеш серед людей, вони сходять з розуму коли бачать сірого, донбасить їх нєпадецкі. Така фігня. У гори ж не підеш. Тому тре якось з себе щось "ізображать. Іноді красиво виходить, іноді не дуже. От це і є проблема. І рішення поки нема. Бути собою - бути "психом, або бути як всі.. кайфу теж особливого нема.
Добре коли хочеться щось зі-грати. Але бажання таке не завжди. Єдино що придумав, так це жити в інтернетах, тут легше симулювати кольорове життя.

Кольори кольори.. це не моЄЄєєє  гарна пісня, оця.

Отакі парадокси кольорового життя сірої людини.. мої шановні телеглядачі. *дарагаяредакція.